Лікарю, чуєш? Так хочеться спати...
Очі закрию, а поруч вони —
Рідні мої побратими-солдати,
Зниклі навіки у пащі війни:
Женя шукає загублений хрестик
(Сина дарунок в бою не вберіг,
Бо коли кров’ю писалися фрески,
Першим на землю упав оберіг).
"Грім" приповзає, такий як ховали:
Вирва лишилась на місці ноги.
Хлопці у тридцять уже аксакали,
Молодість небу дали за борги.
...Вибухи чую. Як рвуться гранати,
Падаю ниць і повзу що є сил.
Лікарю, рідний, не страшні вмирати!
Бачити страшно як гине твій син.
Як побратим із пушком над губами,
Ще не цілований падає вниз...
Страшно тоді, коли пахне ... тілами.
І як не кров тече в людях, а слиз.
Лікарю, милий, який це діагноз?
Ліки які? Я б їх зразу — до дна!
Лікар крізь сльози писав недоладно:
Ліки відсутні!
Діагноз — війна!
